keedhost (keedhost) wrote in ua_travels,
keedhost
keedhost
ua_travels

Вмираючий Інгулець

Є поселення процвітаючі, є мертві, а є – вмираючі… Саме до таких належить Старий Інгулець – колись затишне шахтарське містечко, а нині – забутий всіма (в тому числі, місцевою владою) житломасив, що тихо і непомітно помирає на південній  околиці Кривого Рогу.

    Саме Старий Інгулець став метою нашої чергової краєзнавчої вилазки. Звісно ж, напередодні подорожі, ми перелопатили і-нет в пошуках корисної інформації про цю місцину. Проте, окрім кількох фотографій та однієї статті, більше нічого не знайшли. Але й цих скудних матеріалів вистачило, щоб наші спраглі до пригод очі загорілися.
Отож ми, у складі семи осіб (Андрій "keedhost" Кондратьєв, Оля Стулій, Максим "isodeska" Кондратьєв, Євгеній Олійник, Антон Савчук, Ірина Денисенко і Влад Шамрай), озброївшись картами, фотокамерою, GPS-навігатором та гарним настроєм, одного квітневого ранку, вирушили в дорогу.
    Добирались ми досить довго, з кількома пересадками. Не дарма ж, наше місто є найдовшим в Європі! І ось, нарешті, пересідаємо в останній автобус і – старенький великий Ікарус – мчить нас на південь, до Інгульця. Власне, житловий масив «Інгулець» складається з двох частин: західної (так званий Новий Інгулець – сучасний мікрорайон з розвиненою інфраструктурою, що був закладений у 60-х роках) та східної (той самий Старий Інгулець, що веде відчайдушну, але нерівну боротьбу за існування з наступаючими хвостами і кар’єром Інгулецького ГЗК).
    Дорогою я уважно дивлюся у вікно Ікаруса, постійно звіряючись з картою. Нарешті, праворуч помічаю необхідний орієнтир – велике, витягнуте уздовж траси, кладовище, і даю друзям сигнал: «Пора виходити!».
    Наш автобус прямує далі, лишивши на самотній зупинці постаті сімох затятих мандрівників. Зразу перед нами – вуличка Гарібальді, що спускається вниз, до перших садиб Старого Інгульця. Але ми не поспішаємо: бо ж прямо за нашими спинами, як свідчить табличка, знаходиться пам’ятка природи місцевого значення – кар’єр «Візирка». Тож, знайшовши вузеньку стежинку, спускаємось вниз і невдовзі зупиняємось, вражені панорамою, що відкрилась нашим очам. Рука Максима (нашого штатного фотографа) інстинктивно потягнулась до фотоапарату. Перед нами розкинувся затоплений кар’єр, зі стрімкими урвистими схилами. Особливо вразила кольорова гама «Візирки»: яскраво-червоні скелясті схили фантастично поєднувались зі смарагдовою водою на дні кар’єру.
Захопившись фотографуванням красот «Візирки» з одного з уступів кар’єру, ми ледь не забули про час. Треба було повертатись, адже все найцікавіше ще було попереду. Видершись нагору, проминули вже знайому нам автобусну зупинку, перетнули трасу і рушили в напрямку селища.
Спочатку Старий Інгулець справив на нас досить гарне враження: акуратні садиби, навколо них – охайні садочки, селище аж ніяк не було схоже на «вмираюче». Проте, ми ще не знали, що побачимо далі…
Крокуємо вулицею. Праворуч, при дорозі, бачимо скромний пам’ятник на честь родини Демиди, члени якої трагічно загинули від рук нацистів в роки окупації міста. Далі зліва, нашу увагу привертає двоповерховий старенький будиночок з бузковими стінами. Це – колишній маєток поміщика Махороно, який був збудований тут ще 1897 року. Будиночок добре зберігся і зараз в ньому мешкає кілька сімей. Вхід до єдиного під’їзду ховається за гіллям двох височенних ялин, що ростуть поряд.
Не можемо втриматись від спокуси – зайти в середину дому. Тягнемо за ручку важкі дерев’яні вхідні двері (які, певно, збереглися ще з дореволюційних часів) і опиняємось в порожньому напівтемному під’їзді. Нас зустрічає з підвіконня дивний чорний кіт з моторошним поглядом. На другий поверх ведуть сходи – повністю дерев’яні, навіть балюстради з перилами – і ті з дерева. Піднімаємось вгору, з кожним кроком прислухаючись, як казково риплять під нами столітні сходинки. Фотографуємо інтер’єри і виходимо у двір. Ще трохи порозглядавши ззовні вхідні двері, невдовзі вирушаємо далі...
І ось тут починається найцікавіше! Якщо спочатку Старий Інгулець здавався нам звичайним селищем, то далі все частіше почали з’являтись закинуті садиби, рештки якихось громадських споруд, закинуті магазини… При дорозі – бачимо порожній постамент колишнього пам’ятника. Доки ми розмірковуємо, чия ж постать тут могла стояти, на постамент вже видерся Андрій – зайняв вакантне місце і вже вимагав зафотографувати його в різних позах . Ми сходимось на думці, що тут, певно, був увіковічений вождь світового пролетаріату – Лєнін, знімаємо з постаменту Андрія і продовжуємо мандрівку.
Пройшовши ще кількадесят метрів – бачимо перед собою найбільшу споруду Старого Інгульця – місцеву 4-поверхову школу. Але дитячого сміху і метушні на подвір’ї немає – так як школа вже давно не діє. Стоїть порожньою мовчазною пусткою в центрі селища, зустрічаючи випадкових перехожих вибитими вікнами. Зараз від будівлі лишився лише один каркас зі стін: немає ані даху, а дерев’яні перекриття згоріли і обвалилися. Якщо підняти голову вгору – на верхівці фасаду школи можна розгледіти ліпні фігури дітей-піонерів і радянську емблему з червоною зіркою. 

Знаходимо центральний вхід школи. Поруч з ним помічаємо в заростях чагарнику ще один порожній постамент (судячи з цього, Старий Інгулець, раніше був рекордсменом за кількістю пам’ятників на одиницю площі). Заходимо всередину. Блукаємо по коридорах, засипаних уламками цегли, уявляємо як колись по ним бігали з класу в клас школярі, і поважно ходили серйозні вчителі. Вгорі, над нашими головами загрозливо звисають «щупальця» арматури з рештками бетону, стирчать залишки обгорілих дерев’яних брусів. Така собі чудова декорація для якогось бойовика чи фантастичного фільму.
Наступним об’єктом нашого маршруту був місцевий парк. Хоча, зараз важко назвати ці захаращені сміттям «джунглі» - парком… Здаля помічаємо біля входу в паркову зону якийсь пам’ятник. Підійшовши ближче, бачимо, що це скульптура шахтаря – своєрідний символ колишнього міста Інгулець. Цей пам’ятник був встановлений тут ще на початку 50-х років, і, на диво, зберігся до наших днів.
В самому центрі селищного парку колись красувався величний палац культури, в якому завжди було весело і гамірно, і який служив чудовим місцем відпочинку і засобом культурного розвитку місцевих шахтарів-трудівників. Нині, дивлячись на руїни і купи цегли та бетону на місці палацу культури, важко уявити, що колись він тут взагалі був. Від палацу культури цілою лишилась лише одна з його стін. 
Блукаючи по руїнах палацу ми надибали кілька цікавих знахідок – елементи декоративної ліпнини, якою були прикрашені інтер’єри будівлі. А ще, неподалік, в заростях з дерев та кущів, можна знайти ще одну цікаву споруду – підземний льох-погріб. Звісно ж, ми спустились туди. Льох, довжиною близько 10 метрів, був викладений з вапнякових цеглин. Температура у цьому погребі була відчутно нижчою, ніж на поверхні. Імовірно, його збудували ще в першій половині ХХ століття для зберігання продуктів.
Зробивши невеличкий привал біля руїн, ми рушили далі. До речі, протягом всієї нашої подорожі селищем, праворуч від нас неприступною стіною височіли відвали Інгулецького ГЗК. Одразу ж згадався один з творів видатних російських фантастів – братів Стругацьких. Дійсно, Старий Інгулець нагадував «приречене місто» з однойменного роману письменників, оточене з одного боку високою стіною, по той бік якої було неможливо потрапити…
Але ми все таки наважились подолати цю 30-метрову кварцитову «стіну». Адже на іншій стороні відвалів на нас чекало ще багато чого цікавого.
Пройшовши повз залишки селищного ринку, ми опинились біля підніжжя відвалу. Зібрались із силами – і почали дертись вгору, по хиткому і слизькому камінню. Кілька непростих (і, трохи екстремальних) хвилин підйому, і ми – на вершині! 
І який же неповторний краєвид відкрився нашим очам згори! Усе селище було під нашими ногами – із яскравого зеленого шатра розлогих дерев то тут, то там виринали дахи стареньких будиночків. Трохи далі, блищала блакитна стрічка – ріка Інгулець, оточена вербами, що схилили свої довгі гілки над прохолодними річковими водами. А ще далі – біля самого горизонту – широко розкинулось (повністю виправдовуючи свою назву ) селище Широке.
В цьому прекрасному місці нами було вирішено зробити ще один привал - на обід і для пейзажної фотозйомки…
Ми відпочили, намилувались чудовими краєвидами, і продовжили нашу екскурсію. Спустившись з відвалу ми пішли на південь невеличким насипом, по якому раніше проходила Інгулецька гілка Катерининської залізниці.
Пройшовши десь з кілометр – ми опинились в останній, і найцікавішій точці нашого маршруту. Це – так званий «мертвий квартал», що налічує до десятка невеличких вулиць. Офіційна назва кварталу – Степове, а в народі прижилася назва «Отвод».
Раніше це був типовий криворізький мікрорайон, в якому народилось і виросло не одне покоління інгульчан. Протягом більш ніж пів століття тут вирувало повноцінне життя. Але… Розширення кар’єру Інгулецького ГЗК поставило під загрозу існування цього селища. Дійсно, кар’єр розташовується вже надто близько до кварталу, всього лише в кількох сотнях метрах від нього:
           Нещодавно ПАТ «Інгулецький ГЗК» звернувся до міськвиконкому з заявою про намір відселити жителів і знести всі житлові будинки в селищі Степове. І Криворізький міський виконком своїм рішенням від 14 березня 2012 року офіційно дозволив зносити будинки на семи вулицях селища. Таким чином, селище Степове і долі сотень його мешканців виявились не важливими для керівництва комбінату, основні цілі якого – просто отримання прибутків від експлуатації багатих криворізьких надр.
           Ми увійшли до селища і були шоковані тим, що побачили. Нас зустрічали порожні, зарослі, бур’яном вулиці, напівзруйновані будинки дивились на нас вибитими вікнами і величезними дірками в стінах. Усюди – пустка і руїна, неначе ми потрапили у Кривий Ріг часів гітлерівської окупації:

                          (Доречі в цьому будинку на першому поверсі живуть люди, фото всередині квартири наведено нижче)


          В західній частині кварталу кілька будинків ще збереглися у відносній цілісності. Саме в них – ще живуть люди, з числа тих, хто до останнього не хоче покидати рідні місця. Нам вдалось поспілкуватись з місцевими жителями. З розмови ми дізнались, що більшість жителів «Отводу» вже виїхали, лишилось лише близько десятка людей. Ці люди ведуть відчайдушну, але безнадійну війну за право залишитись тут. Задля справедливості треба сказати, що інгульчанам, яких виселяють, комбінат пропонує квартири в новобудовах на Новому Інгульці. Проте, як розповів нам один з місцевих «залишенців», їм пропонують двокімнатну квартиру без ремонту, значно гіршу за собівартістю, аніж в них є тут. Просто голі стіни. До того ж, можна лише уявити, як важко людям покидати свій будинок, свій двір, своє селище, в якому вони прожили все своє життя! У чоловіка, який вів з нами розмову, ледь не наверталися на очі сльози. Словом, спілкування з місцевими жителями селища дуже сильно нас вразило… Саме він і повів показати, як він живе у зруйнованій п'ятиповерхівці без даху:
            Попрощавшись з жителями селища і щиро побажавши їм успіхів, ми вирішили завершувати нашу екскурсію.
Поблукавши ще трохи моторошними вуличками, поміж скелетів напівзруйнованих будинків, ми вийшли на центральну площу селища. На ній знаходилась біла будівля колишнього палацу культури – досить акуратна і доглянута в порівнянні з іншими спорудами селища. Ми здивувались, коли дізнались що в цій будівлі нині розташувалася православна церква! Ось так: в селищі, де немає ні магазину, ні пошти, ні аптеки, зате є діюча церква. Мабуть, молитися богу – це єдине, що залишається мешканцям «вмираючого» селища…
          Вже покидаючи Старий Інгулець, ми помітили на стіні одного з порожніх будинків – кілька написів фарбою: 
«Здесь прошло все моё детство. Прощай, Родина!»
«Отвод, мы тебя помним!!!»

          Ці написи на стінах, повні смутку і розпачу, стали, хоч і сумним, але змістовним завершенням нашої незвичайної і емоційної подорожі.
Ми рушили в напрямку Інгулецького автовокзалу. Там на нас чекав вже знайомий нам червоний «Ікарус», який був готовий відвезти нас за чотири гривні назад, у місто Кривий Ріг .

UPD. Зовсім забув про бабусю розповісти. Вже майже на виході з містечка ми почули, начебто нас хтось кличе. Оглянулися - хм, нема нікого. Секунд через 10 знову. І тут хтось з нас помічає на балконі на п'ятому поверсі напівзруйнованої п'ятиповерхівки сиділа старенька бабуся... Казала щось на кшталт: "Люди, милі, дорогі... Будь-ласка підійміться до мене, я вже так давно живих людей не бачила... Любі мої, не залишайте мене, а то я прямо зараз стрибну з балкону...". Ммм, це такий піпець! Підіймаємося напівзруйнованими сходинками на п'ятий поверх, нам відчиняє бабуся років 80. Маленька, худенька, згорблена. Починає плакати та дякувати, що завітали до неї, казала, що буде нам ноги цілувати, лиш би ми не йшли від неї... У нашій команді стояло таке надзвичайне емоційне напруження! Але надовго лишитись ми не могли. Трішки послухавши бабусю, ми пішли. Майже кілометр пройшли мовчки з кам'яним покерфейсом, кожний думав мабуть про бабусю. Як вона ходить 3 км до магазину, якщо вона ледве ходить? А якщо вона помре, що тоді? Адже навіть в сусідніх домах давно вже ніхто не живе? Цікаво, що зараз з нею?
UPD2: Трохи більше фоток - тут
Автор: Антон Савчук                 
Редактор: Андрій Кондратьєв  
Фотограф: Максим Кондратьєв  

Tags: Кривий Ріг
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 5 comments