v1snyk (v1snyk) wrote in ua_travels,
v1snyk
v1snyk
ua_travels

Вокзали, які трішки палаци

Ця вилазка була присвячена трьом старовинним вокзалам, які знаходяться у межах Вінницької області на лінії Козятин – Христинівка. У всіх їх є дещо спільне.

Усі вони відкриті в один день 18 грудня 1890 року. Усі однойменні до трьох райцентрів (Оратів, Липовець, Погребище), але знаходяться за кілька кілометрів від цих міст і навколо них виросли свої селища. А от поїзд на цій лінії ходить тільки один, приміський, 4 рази на тиждень.

Почнемо зі станції Оратів. Вона знаходиться за 11 км від однойменного смт та за 1 км від вінницької траси. Деякі автобуси з Вінниці на Оратів заходять у селище. Загальний вид станційних споруд від колій:


В інтернеті можна прочитати, що такий помпезний вокзал звів пан Ярошинський задля вдоволення власної пихи, але навряд би він для цього використав типовий проект, за яким збудували ще як мінімум шість таких же споруд:)

Від початку перший поверх вокзалу такого типу містив зал очікування, буфет та контори. На другому та третьому розташовувались квартири працівників залізниці.


Не можу точно сказати, чи там і досі живуть люди, але територія навколо точно використовується під господарство.




Вежа водогону, також типова для цих вокзалів:


До наступної станції я добирався… хех, звісно ж не поїздом, якого було ще хтозна-скільки чекати, а автобусом. Але і до автобуса лишалось чимало часу, то пішки прогулявся у сусіднє село Мервин.




Церква у Мервині новітня, але досить пристойна на вид.




Уже звідти поїхав у селище Липовець, яке лежить на тій же трасі (16 км до міста Липовець).

Тутешній вокзал втратив свою багатоповерхову частину (підозрюю, у якусь із війн розвалили), тому виглядає зовсім інакше, хоча від початку був таким же, як і інші.


Всередині зберіглись автентичні печі:






Ага, бачив тут одного хмиря, ходить, все фотографує:)


Така ж водонапірничка, хоч і зі стрьомним набалдашником.


Сієста:


А ще коло вокзалу є шикарний двоповерховий будинок. Підозрюю, спочатку це була лікарня (точно така ж є на станції Звенигородка у Черкаській області).


Узагалі пристанційні селища досить специфічні: тут немає старовинних церков чи палаців, зате є багатоквартирні будинки і якась промзона. У Липовці це елеватор, який гудів всю дорогу просто нестерпно. Цікаво, чи місцеві звикли, чи їх цей звук теж деморалізує.

На цій станції я вже якраз лишився чекати поїзда. І от він, той самий поїзд, що іде раз на день, спізнився на цілу годину. Певно, у заторах стояв.

Від нічого робити, знімав як мурашки намагаються уперти величезного дохлого жука (а звуковий фон – те саме гудіння елеватора).


Нарешті приїхав:


Поїздом я дістався Погребища І (одиничку, правда, уже відкинули, так як станція Погребище ІІ у глибинці району не приймає пасажирських потягів, та і не факт, що хоч якісь приймає). Зі сторони колій нас зустрічає страшненька совдепівська хатинка, але то тільки пункт ДСП, а вокзал заховався за ним.


Відносно перших двох, цей найбільше обріс деревами і тут найпильніша працівниця, яка швидко засікла шпигуна. Довелось фотографувати як вийде.




Нужник, певно, ровесник вокзалу. А от водонапірної вежі немає.


Заодно пройшовся у сусіднє село Адамівка, заради дерев’яної церкви.


Цей кадр зняв через паркан нафтобази. Бензин з додаванням овечого молока має набагато кращі показники енергоефективності.


Адамівка виявилась тихою, малолюдною й утопаючою в зелені.




Церква на пагорбі біля кладовища, все як годиться.


Храм великомученика Дмитра Солунського. В неті пишуть, що 1792 року, але єпархіальний стиль підказує, що швидше уже 19 століття.




До міста йшов пішки. Дорогою цвів рапс, та й багато чого тоді цвіло.




У Погребищі-райцентрі, на відміну від Липовця та Оратова, теж є залізниця, станція називається «Ржевуська». До неї я ходив, коли оглядав це місто. Зараз же пройшов досі небаченою його частиною і зробив для себе ще кілька невеликих відкриттів.

Пам’ятник на братській могилі у лісі на околиці:


Біля «лебединого» озера, як виявилось, є єврейське кладовище. Але за два роки до того його було не помітити на зарослому бур’яном пагорбі, а зараз уже зробили культурний прохід:


Специфічні мацеви у виді чобота характерні для цього району, а також півдня Житомирської та Київської областей.


За деревами сховалось Лебедине озеро, на якому лебедів так само не спостерігається:


За рахунок рельєфності Погребища з деяких точок видно великі простори навколо.


Також з цієї дороги відкривається панорама центру міста, який угадується за шпилями старовинного костьолу та сучасної церкви.




P.S. Ще чотири вокзали-ровесники такого ж типу знаходяться на лінії Христинівка – Цвіткове, три із них діючі. Почитати про них можна тут.
Tags: Вінничина, транспорт
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 2 comments